законопроект 5567

Авто з іноземною реєстрацією: власників можуть частково звільнити від податків

Протягом 2017 – 2018 років резиденти-власники авто з іноземною реєстрацією частково звільняються від оподаткування митними платежами, а в подальшому сплачують по 0,5% від їх суми кожного місяця. Також вводяться декларації для транзиту таких авто.

Про це ідеться у законопроекті «Про внесення змін до Митного кодексу України (щодо врегулювання транзиту та тимчасового ввезення транспортних засобів особистого користування)» № 5567, передає «Закон і Бізнес».

Проектом пропонується запровадження умовного часткового звільнення від оподаткування митними платежами транспортних засобів особистого користування. Тобто протягом 2017 – 2018 років до тимчасового ввезення громадянами-резидентами транспортних засобів яким 7 і більше років з дати їх

виготовлення (випуску), що класифікуються за товарними позиціями 8703, 8704 (загальною масою до 3,5 тонни), 8711 згідно з УКТ ЗЕД та причепів до них товарної позиції 8716 згідно з УКТ ЗЕД, в порядку, визначеному Митним кодексом, застосовується умовне часткове звільнення від оподаткування митними платежами за кожний повний або неповний календарний місяць заявленого строку перебування на митній території України та сплачується щомісяця у 2017 році — 0,2 відсотка, у 2018 році — 0,3 відсотка, у 2019 і наступних роках – по 0,5 відсотка суми митних платежів, яка підлягала б сплаті у разі випуску цих транспортних засобів особистого користування у вільний обіг на митній території України, розрахованої на дату їх тимчасового ввезення.

Крім того, посилюється контроль за транзитним переміщенням транспортних засобів особистого користування шляхом внесення змін до статті 381 Митного кодексу України щодо поновлення декларування цих операцій. Громадянам дозволяється переміщувати транспортні засоби

особистого користування з метою транзиту через митну територію України за умови їх письмового декларування в порядку, передбаченому для громадян, та внесення на рахунок органу доходів і зборів, що здійснив пропуск таких транспортних засобів на митну територію України, грошової застави в розмірі митних платежів, що підлягають сплаті при ввезенні таких транспортних засобів на митну територію України з метою вільного обігу. Зазначені вимоги не поширюються на транспортні засоби, які переміщуються нерезидентами та постійно зареєстровані у відповідних реєстраційних органах іноземної держави, що підтверджується відповідним документом.

Також пропонується внести зміни до Закону про дорожній рух, якими зобов’язати водіїв транспортних засобів особистого користування на іноземній реєстрації мати при собі митну декларацію або належним чином оформлений дозвіл користувача права на тимчасове ввезення транспортного засобу.

Серед новел законопроекту 5567 також посилення адміністративної відповідальності за окремі види митних правопорушень; усунення правової колізії при накладенні адміністративних стягнень за вчинення митних правопорушень, які застосовуються з дня їх вчинення, та тими, які є триваючими; удосконалення процедури застосування компромісу в справах про порушення митних правил.

Закон і Бізнес

податковий кодекс

Що нового в Податковому кодексі Україні?

Вільних місць у залі, розрахованому на 60 осіб, не було, що підтвердило зацікавленість бізнесу у висвітленні питань практичної реалізації змін, унесених до ПК.

Експерти розповіли, які зміни чекають бізнес цього року

Анастасія ГЛУЩЕНКО, менеджер з маркетингу АО Spenser & Kauffmann

Останні зміни до Податкового кодексу, які, за «доброю» традицією, Верховна Рада внесла під Новий рік, вочевидь додали клопоту бізнесу. Читаючи пояснення авторів законодавчої ініціативи про цілі й очікувані наслідки, хочеться вірити, що клопіт цей стане приємним. Утім, не всі з новел запрацюють на практиці, а частина з них напевно буде використана проти платника податків.

Розмежування повноважень

Ключові норми закону «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо поліпшення інвестиційного клімату в Україні» від 21.12.2016 №1797-VIII стали предметом детального аналізу під час спеціального семінару, організованого АО Spenser & Kauffmann для корпоративних юристів і бухгалтерів.

Однією з головних ідей реформи було розмежування на законодавчому рівні функцій та повноважень Міністерства фінансів та органів контролю. Як відзначила партнер АО Spenser & Kauffmann, керівник практики страхового права і податкових спорів Тетяна Данильцева, метою таких змін було запобігання можливим зловживанням з боку податкових органів.

Тепер нормотворчістю займатиметься тільки міністерство. А Державна фіскальна служба позбавлена можливості встановлювати норми поведінки для платників податків (хоча повністю відкидати можливість її впливу все ж таки не варто). У рамках реалізації податкової реформи Мінфіну належить найближчим часом розробити й затвердити низку важливих актів, серед яких порядок функціонування електронного кабінету та критерії оцінки ступеня ризику для припинення реєстрації податкових накладних, порядок роботи комісії ДФС і багато інших.

Також розмежовані функції контролю й сервісу в системі органів ДФС — між регіональними (міжрегіональними) органами та податковими інспекціями. Останні повинні займатися сервісним обслуговуванням платників податків, реєстрацією та веденням обліку платників податків і платників ЄСВ, формуванням і веденням відповідних реєстрів, а також надавати індивідуальні усні податкові консультації. Перевірки відтепер — виключна компетенція регіональних органів.

Утім, на практиці розмежувати функції між органами ДФС виявилося не так просто. Проблема полягає в неоднозначності статусу податкових інспекцій, на що ще на етапі розроблення законопроекту вказувало головне науково-експертне управління: належать податкові інспекції до органів контролю чи мають окремий статус? Як наслідок, чи мають вони повноваження органу контролю? Поки що єдиного розуміння немає навіть у самих інспекціях.

Реєстрація податкових накладних

Також Т.Данильцева зупинилася на деяких нововведеннях адміністрування податку на додану вартість. На її думку, пальму першості серед усіх новацій варто віддати впровадженню процедури припинення реєстрації податкових накладних. Згідно з новою нормою (п.201.16 ст.201 ПК) реєстрація податкової накладної та розрахунку коригування може бути зупинена в порядку, визначеному Урядом, у разі відповідності такої накладної сукупності критеріїв оцінки ступенів ризику, які будуть розроблені Мінфіном.

У ПК передбачено, що моніторинг накладних здійснюватимуть за допомогою засобів автоматизації. У разі зупинки процесу платникам податків (продавцеві та покупцеві) буде автоматично направлена квитанція із зазначенням причини (критеріїв ризику), а також із пропозицією надати пояснення і/або копії документів, достатні для реєстрації такої накладної. Пояснення й документи можна буде подати за місцем обліку впродовж 365 днів, звідки папери будуть відправлені в ДФС, в якої буде 5 днів для ухвалення рішення про реєстрацію накладної або про відмову в такій.

Т.Данильцева звернула увагу на те, що в кодексі не передбачені наслідки на випадок неприйняття ДФС рішення протягом відведеного строку, що дає податковим органам змогу затягувати процес розгляду. Якщо ж за підсумками останнього в реєстрації буде відмовлено, то таке рішення можна оскаржити в адміністративному порядку.

Проте й тут нововведення дають привід для дискусії. Річ у тому, що скарга подається знову до ДФС. Щоправда, її розгляд проходитиме за участю представника Мінфіну, а саму процедуру затвердить Кабмін.

Експерт відзначила ще один недолік правового регулювання — у ПК належним чином не визначений момент завершення зупинення реєстрації. Так, у платника податків у разі припинення реєстрації накладної є 365 календарних днів для надання пояснень/документів. Отже, впродовж зазначеного строку реєстрація вважається зупиненою. Проте кодекс не дає відповіді на питання, що відбувається після закінчення цього часу, якщо платник, наприклад, не подав документів.

Ложкою меду в цьому питанні повинне стати інше нововведення, яке передбачає, що зареєстрована накладна є для покупця достатньою підставою для нарахування податкового кредиту й не вимагає будь-якого іншого підтвердження. Фактично це положення виводить з-під податкових перевірок питання правомірності використання податкового кредиту, сформованого на підставі накладних, зареєстрованих після 1.07.2017. Чи зможуть такі приписи втілитися в життя — покаже час.

 

 

Електронне адміністрування

Про нові положення щодо стягування податку на прибуток, податку на доходи фізосіб і ПДВ розповіла радник, керівник податкової практики АО Spenser & Kauffmann Марина Томаш.

На її думку, систему електронного адміністрування все-таки дещо поліпшили. Для підприємств, які реорганізовуються шляхом злиття, приєднання, перетворення, сума реєстраційного ліміту передається правонаступникові. Якщо ж підприємство здійснює виділення, то сума реєстраційного ліміту також ділиться й передається відповідно до часток одержаного майна.

Тепер усі розрахунки щодо ПДВ здійснюються тільки з електронного рахунку (п.200-2 ПК). Але податкові зобов’язання й податковий борг стосовно ПДВ, що виникли до 1 липня 2015 року, а також зобов’язання й борги за іншими податками можуть бути перераховані тільки з поточного рахунку платника (п.87.1 ПК).

Також можна подати заяву про повернення з бюджету переплати. Відповідно до внесених змін вона повертається на електронний ПДВ-рахунок, а при його відсутності — на поточний (п.43.41 ПК). Таким чином, доведеться подавати дві заяви в разі бажання отримати переплату на розрахунковий рахунок.

Змінюються строки реєстрації накладних і коригувань: податкові накладні, складені в першій половині місяця, реєструються до його кінця, накладні другої половини — до 15 числа наступного місяця.

Коригування минулих років

У «Перехідних положеннях» закону передбачено, що суми доходів або витрат, які брали участь у визначенні об’єкта оподаткування до 1 січня 2015 року й були враховані після цієї дати, не підлягають повторному включенню, унаслідок чого фінансовий результат до оподаткування зменшується на суму таких доходів і збільшується на суму таких витрат (п.42 підрозд.4 розд.ХХ). Таке доповнення, на думку

М.Томаш, є цілком логічним, зважаючи на відмінності податкового й бухгалтерського обліку. Проте механізм коригування відсутній. Доходи або витрати, що ввійшли до податкового обліку 2014 року або раніше, у бухгалтерський облік могли потрапити як у 2015-му, так і у 2016-му. Проте, оскільки норма набрала чинності тільки цього року, законодавці не уточнили: як провести коригування, якщо доходи/витрати були «задвоєні» у 2015 році, і чи впливає ця норма на результати 2016-го?

Щоправда, за порушення розрахунку податку на прибуток за наслідками діяльності за 2015 рік штрафи не застосовуються (п.31 підрозд.10 розд.ХХ), але пені за цей період можна не уникнути. До речі, нові положення передбачають зменшення її розміру до 100% облікової ставки НБУ.

Експерт відзначила: коригувань щодо податку на прибуток досить багато. Зокрема, з’являються нові коригування щодо забезпечення майбутніх витрат, безповоротної фінансової допомоги, суми штрафів, пені й неустойок (на користь неплатників податку на прибуток).

Пропонуються також нові (старі) податкові канікули для підприємств із доходами до 3 млн грн. і виплатами понад дві мінімальні зарплати. Попри все це, у «Перехідних положеннях» закону №1797-VIII Кабміну доручено до 1.07.2017 розробити та внести на розгляд Верховної Ради проект про впровадження податку на виведений капітал. Тому звикати до новацій в адмініструванні податку на прибуток, швидше за все, доведеться недовго.

Закон і Бізнес

Source: http://zib.com.ua/

 

факсимиле

Подписание документов посредством использования факсимильного воспроизведения подписи: возможности и ограничения

Факсиміле (від лат. fac simile — «зроби подібне») — це точна копія підпису, зроблена у вигляді печатки або штампа, і призначена для спрощення та зменшення часу роботи з документами.

Згідно з п.3 ст.207 Цивільного кодексу України: «Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.»

На думку Держпідприємництва України в листі від 12.01.2005 № 145, суб’єкти господарювання мають право використовувати при здійсненні угод факсимільні підписи, якщо чинним законодавством не встановлено заборони щодо використання таких підписів, а також в разі досягнення письмової згоди між сторонами угоди щодо їх застосування.

Таким чином, для використання факсиміле необхідно укласти додаткову угоду до договору між сторонами про можливість використання факсимільного відтворення підпису на документах. В цій угоді необхідно розмістити зразки аналогів власноручних підписів, тобто зразки підписів осіб або особи, аналог підпису якої планується використовувати.

Для можливості використання факсиміле директору підприємства необхідно видати наказ щодо використання факсимільного підпису  та вказати в наказі відповідальну особу, якій надаватимуться повноваження використання та зберігання факсиміле. Також необхідно розробити інструкцію про порядок використання на підприємстві факсимільного підпису, в якій слід прописати, на яких саме документах планується використовувати факсимільний підпис особи.

Розглянемо питання,  на яких документах допускається використання факсимільного відтворення підпису, а на яких документах цього робити не рекомендується та думку податкових органів.

Зазвичай факсиміле використовується на внутрішніх документах підприємства: внутрішніх наказах, інструкціях, договорах і т.д.

Розглянемо можливість використання факсиміле на первинних документах.

Згідно з п.2 ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», одним із обов’язкових реквізитів первинних документів є особистий підпис, аналог власноручного підпису або підпис прирівняний до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Так як факсиміле це і є аналог власноручного підпису, з цього випливає, що за допомогою нього можна оформляти первинні документи.

Наведемо роз’яснення із Загальнодоступної інформаційно — довідкової системи «ЗІР» від 08.10.2015 на питання: «чи може при оформленні первинних документів, які є підставою для податкового обліку, використовуватися факсиміле?»

Відповідь наступна: «Використання факсимільного відтворення підпису при оформленні первинних документів за письмовою згодою сторін в якій містяться зразки їх відповідного аналога їхніх власноручних підписів не є порушенням законодавства.»

На користь того, що первинний документ може бути підписаний із використанням факсиміле, можна навести лист Міністерства фінансів України від 27.02.2012 р №31-08410-07-29 / 4796.

У листі № 18936/5 / 99-99-10-03-02-15 від 04.09.2015 р. Державна фіскальна служба роз’яснила можливість оформлення товарно-транспортної накладної з використанням факсиміле.

Проте є певні документи, на яких факсимільне відтворення підпису не допускається.

Факсиміле заборонено ставити:

на податкових накладних;

на податкових деклараціях;

на податковій звітності;

на платіжних дорученнях;

на банківських документах;

на дорученнях;

на трудових книжках.

З вищесказаного випливає висновок, що внутрішні та первинні документи підприємства можуть бути оформлені за допомогою факсиміле — за умови, якщо між сторонами укладено договір, в якому прописана можливість використання факсиміле та міститься зразок відповідного аналога власноручного підпису особи, аналог підпису якої планується використовувати. Використання факсиміле повинно бути врегульовано наказом та інструкцією використання на підприємстві. Проте на банківських документах, податкових накладних та деклараціях використання факсиміле не допускається.

Автор консультації: Сергей Лисица, Deshunin & partners

Source: http://protokol.com.ua/

весы

На терезах обставин

В окремих ситуаціях обвинувачуваний може розраховувати на лояльне ставлення й пом’якшення вироку.

В яких випадках суд може призначати м’якше покарання, ніж передбачено певною нормою КК?

Інститут призначення покарання в правовій державі є одним із найважливіших правових інститутів, оскільки безпосередньо стосується основних прав і свобод людини, які згідно зі ст. 55 Конституції захищаються судом. При цьому необхідно враховувати, що в деяких випадках суд може суттєво пом’якшити відповідальність особи. В яких саме? З’ясуємо це.

Достатність і необхідність

Покарання як захід державного реагування на осіб, котрі вчинили кримінальне правопорушення, є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності, роль і значення якого багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. Застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, на якому суд вирішує питання, визначені ч.1 ст.368 Кримінального процесуального кодексу, та яке виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки як самого правопорушення, так і особи, котра його вчинила.

Покарання завжди має особистий, індивідуалізований характер, а його призначення і виконання можливе тільки щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому призначення необхідного і достатнього покарання певною мірою забезпечує відчуття справедливості як у потерпілого, так і суспільства.

Стаття 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод проголошує одну з головних цінностей демократичного суспільства: беззастережну заборону катування та нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання.

Європейський суд з прав людини в справі «Тайрер проти Великої Британії» №ECH-1978-S-002 встановив, що пан Тайрер у 15 років був визнаний винним у нападі в школі на старшокласників та заподіянні їм тілесних ушкоджень, за що його було засуджено до трьох ударів різкою. «Суд дійшов висновку, що з огляду на факти справи рівень страждань не був досягнутий, і, таким чином, покарання, покладене на пана Тайрера, не було «нелюдським» у значенні ст.3 конвенції. Між тим Суд вирішив, що в покаранні, якому було піддано заявника, елемент приниження досяг рівня, який дає підставу для визнання його таким, що принижує гідність, отже, порушує ст.3 конвенції. Кваліфікуючи поводження як таке, що принижує гідність, Суд виходить із того, що може бути відсутня ознака публічності. Інакше кажучи, поводження/покарання є таким, що принижує, навіть якщо жертву було принижено в її власних очах», — ідеться в рішенні.

Згадані в конвенції фундаментальні вимоги щодо прав людини і основоположних свобод відображені й в національному законодавстві. Зокрема, в ч.3 ст.50 Кримінального кодексу зазначено, що покарання не має на меті завдати засудженій особі фізичних страждань або принизити її людську гідність. Згідно з приписами ст.8 КПК кримінальне провадження здійснюється з дотриманням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Таким чином, за змістом стст.50, 65 КК, особі, яка скоїла злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для виправлення та попередження скоєння нових злочинів. Це покарання має відповідати принципам законності, обґрунтованості, справедливості, співмірності та індивідуалізації, що є системою найбільш істотних правил і критеріїв, які визначають порядок та межі діяльності суду під час обрання покарання. Суд повинен ураховувати ступінь тяжкості злочину, конкретні обставини його скоєння, форму вини, наслідки цього діяння, дані про особу, обставини, що впливають на покарання, ставлення особи до своїх дій, інші особливості справи, які мають значення для забезпечення відповідності покарання характеру та тяжкості злочину.

У роз’ясненнях, які містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003 №7 (зі змінами), зокрема в п.1, звертається увага на те, що суди при призначенні покарання мають суворо дотримуватися вимог ст.65 КК стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через них реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, а в п.3 наголошується на тому, що, встановлюючи ступінь тяжкості злочину, суди повинні виходити з класифікації злочинів (ст.12 КК), а також із особливостей конкретного злочину й обставин його скоєння (зокрема форми вини, мотиву й мети, способу, стадії скоєння, кількості епізодів злочинної діяльності, характеру і ступеня тяжкості наслідків, що настали).

Так, Апеляційним судом Чернігівської області (справа №735/585/16-к) до обвинуваченого за ч.2 ст.286 КК застосовано положення ст.75 КК. В той же час Апеляційний суд Київської області (справа №370/430/16-к) за цією ж частиною статті в іншому кримінальному провадженні не знайшов підстав для застосування до винного положень ст.75 КК.

Отже, обираючи певний вид та міру покарання (строк, розмір, суму), суд окремо щодо кожного кримінального правопорушення і кожної конкретної особи повинен ураховувати, чи є воно необхідним і достатнім для виправлення особи, запобігання скоєнню як нею, так і іншими особами злочинів, а також зважати на інші обставини в провадженні, які можуть вплинути на вибір судом певних його видів і міри.

Нюанси основного покарання

Обираючи особі покарання, суд повинен керуватися ст.51 КК та призначати його в межах санкції відповідної частини статті кримінального закону. Якщо мінімальна межа покарання в санкції не вказана, суд має керуватися мінімальною межею, встановленою для відповідного виду покарання, про що йдеться в «Загальній частині» цього кодексу.

Якщо санкція статті є альтернативною, тобто передбачає кілька видів основного покарання, визначеного ч.1 ст.52 КК, суд повинен обрати один вид основного покарання з-поміж перелічених у ній (ч.4 ст.52 КК) і згідно з вимогами ч.2 ст.65 КК мотивувати у вироку, чому саме його він вважає за доцільне застосувати. При цьому відповідно до постанови Пленуму ВСУ «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003 №7 призначенню покарання, нижчого від найнижчої межі, передбаченої санкцією статті (частини статті) «Особливої частини» КК, не перешкоджає згадка у статті про альтернативне, більш м’яке покарання.

Разом з тим вихід суду за мінімальні межі санкції можливий тільки в окремих випадках, установлених законом, коли в цьому виникає потреба.

Відповідно до ч.3 ст.65 КК підстави призначення більш м’якого покарання визначено ст.69 КК.

За змістом ч.1 ст.69 КК, при вирішенні питання про можливість застосування більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті, суд повинен установити кілька обставин (не менш як дві), що пом’якшують покарання, та мотивувати, як саме вони істотно знижують ступінь тяжкості злочину. Водночас необхідно звернути увагу на те, що суд позбавлений можливості застосувати зазначену норму закону до особи, яка вчинила корупційне кримінальне правопорушення.

Правила пом’якшення

До обставин, що пом’якшують покарання, належать згадані в ч.1 ст.66 КК і визнані судом такими на підставі ч.2 цієї статті.

Так, ухвалою Апеляційного суду Одеської області (справа №493/2355/14-к) апеляційну скаргу обвинуваченого було задоволено частково, змінено вирок щодо нього за ч.1 ст.213 КК та засуджено із застосуванням ст.69 КК до штрафу в розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (1700 грн.) Як сказано в рішенні, суд першої інстанції, визнавши наявність трьох обставин, що пом’якшують покарання, а саме: визнання вини, щирого каяття та пенсійного віку обвинуваченого — не розглянув можливості застосування ст.69 КК.

Таким чином, законодавець дав суду право у виняткових випадках, з огляду на індивідуальні особливості вчиненого правопорушення та особу винного, призначити більш м’яке покарання.

При цьому застосування зазначеної норми матеріального закону не є обов’язковим для суду, а є його дискреційним повноваженням (судового розсуду). Тобто можливість вибору одного з юридично дозволених варіантів правозастосовного рішення, що є умовою ефективного правозастосування норм права суб’єктами застосування для прийняття правильного, законного та обґрунтованого рішення.

Необхідно також ураховувати, що, визначаючи конкретний вид і міру (строк, розмір, суму) більш м’якого покарання, суд зобов’язаний виходити з мінімальних і максимальних його меж, установлених для цього виду покарання у відповідних нормах «Загальної частини» КК.

Так, ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ (справа №5-5366км12) касаційну скаргу прокурора було задоволено частково. Вирок судів першої та апеляційної інстанцій було змінено. Зокрема, із застосуванням ст.69 КК особу засуджено до 6 місяців арешту.

Як зазначено в рішенні, ч.2 ст.63 КК передбачено позбавлення волі на строк від 1 до 15 років, за винятком випадків, установлених «Загальною частиною» КК. Проте суд, не врахувавши вимог кримінального закону, призначив покарання у вигляді позбавлення волі на 6 місяців, що є меншим від мінімальної межі позбавлення дорослих осіб волі на певний строк (керуючись ст.69 КК, суд може обрати позбавлення волі на строк, менший від найнижчої межі, передбаченої законом за такий злочин, але не менш ніж на один рік).

З огляду на те що покарання є формою реалізації кримінальної відповідальності, якої підсудний не уникав, ураховуючи другорядну роль кари як мети покарання, його поведінку за період кримінального провадження, а також те, що він скоїв злочин середньої тяжкості, не мав корисливого мотиву, позитивно характеризується, має 2-у групу інвалідності, визнав вину, щиро розкаявся й активно сприяв розкриттю злочину, й те, що обставин, котрі обтяжують покарання, у справі не встановлено, колегія суддів пом’якшила засудженому покарання із застосуванням ст.69 КК і призначила йому покарання у вигляді арешту на 6 місяців.

Також ухвалою Апеляційного суду Харківської області у справі №642/11430/14-к апеляційні скарги заступника прокурора Харківської області та прокурора в кримінальному провадженні задоволено. Особі призначено покарання за ч.1 ст.191 КК у вигляді штрафу в розмірі 30 н.м.д.г. (510 грн.) з позбавленням права обіймати будь-які посади, пов’язані з розпоряджанням матеріальними цінностями, строком на один рік. Як сказано у вироку, суд першої інстанції, призначаючи особі покарання у вигляді штрафу в розмірі 20 н.м.д.г., на порушення ч.2 ст.53 КК, не звернув уваги на те, що згідно із ч.1 ст.69 кодексу суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для такого виду покарання.

Таким чином, необхідно розрізняти межі санкції статті «Особливої частини» КК, за рамки якої суд може вийти, та межі санкції кримінально-правової норми, порушити які суд не вправі в жодному випадку. Незважаючи на певний структурний поділ КК, його слід розглядати як цілісний кодифікований нормативний акт, а не як окремі частини, між якими існує суто формальний зв’язок, а тому норми «Особливої частини» мають базуватися на нормах «Загальної частини».

Крім того, застосовуючи ст.69 КК, суд повинен у мотивувальній частині вироку (п.2 ч.3 ст.376 КПК) зазначити, які саме обставини справи і дані про особу винного він визнає такими, що істотно знижують ступінь тяжкості злочину і впливають на пом’якшення покарання, а в резолютивній (ч.4 ст.376 КПК) — послатися на ст.69 КК. Невиконання цих вимог є порушенням законності судового рішення, передбаченого ст. 370 КПК.

Ризик помилки

Якщо санкція відповідної частини статті КК не містить мінімальної межі відповідного виду покарання, то при призначенні мінімальної межі покарання, що встановлена для цього виду покарання «Загальною частиною», посилання на ст.69 КК є помилковим.

При застосуванні положень ст.69 КК суд також має звертати увагу на те, що обрання більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, можливе за кожний окремий злочин, а тому, перш ніж призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів (ст.70 КК) чи вироків (ст.71 КК), суд має попередньо обговорити питання про доцільність застосування ст.69 КК за кожний злочин окремо, оскільки застосування положень цієї статті щодо покарання, остаточно визначеного за сукупністю злочинів чи вироків, є неприпустимим. Така позиція законодавця відображена в п.8 постанови Пленуму ВСУ «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003 №7.

Між тим слід звернути увагу, що суд не має можливості призначити особі основне покарання, нижче від найнижчої межі, окресленої в санкції статті (частини статті) «Особливої частини» цього кодексу, або перейти до більш м’якого виду основного покарання, не встановленого в санкції статті, якщо є необхідність застосування до особи обов’язкової норми матеріального закону, передбаченого ч.4 ст.71 КК, згідно з якою остаточне покарання за сукупністю вироків (крім випадків, коли воно визначається шляхом поглинення одного покарання іншим, призначеним у максимальному розмірі) має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

Крім того, суд не має права використовувати згадану норму в тих випадках, коли санкцією закону, за яким засуджується особа, передбачено лише таке покарання, яке з огляду на її вік чи стан не може бути до неї застосоване (наприклад, через вагітність). Тоді суд за наявності підстав може звільнити особу від кримінальної відповідальності (стст.44—48 КК), а за їх відсутності — постановити обвинувальний вирок без призначення покарання (п.4 ч.1 ст.368 КПК).

Так, ухвалою ВСС №5-3853км14 змінено вирок Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області та ухвалу Апеляційного суду Одеської області та особу засуджено за ст.395 КК без призначення покарання.

Таким чином, призначення покарання як етап застосування кримінально-правових норм полягає в обранні судом відповідно до вимог КК конкретної міри покарання особі, яка визнана винною у вчиненні кримінального правопорушення, і закріпленні цього рішення в обвинувальному вироку. Водночас при призначенні покарання суд повинен ураховувати безліч факторів, що мають місце як у момент вчинення особою кримінального правопорушення, так і після нього. Ці фактори мають стати показником позитивних чи негативних тенденцій виправлення винного, зниження його рівня деліктоздатності й засвідчити своєрідний процес декриміналізації особи, тобто бути підставою призначення менш суворого покарання, ніж передбачено в законі, або засвідчити відсутність таких підстав. При цьому в розрізі окреслених норм права суд при розгляді кримінального провадження зобов’язаний забезпечувати точне й неухильне дотримання чинного законодавства.

Віктор ОНИЩУК, помічник судді Апеляційного суду м.Києва

Закон і Бізнес

Source: http://zib.com.ua/

виїзд дитини

ОСОБЛИВОСТІ ОФОРМЛЕННЯ БАТЬКАМИ ЗГОДИ НА ВИЇЗД ДИТИНИ ЗА КОРДОН

Особа, яка досягла шістнадцяти років, згідно зі статтею 313 Цивільного кодексу України має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів) та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку відповідно до Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України  від 27.01.1995 № 57 здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.

Згідно з вимогами п. 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі. Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі осіб, які уповноважені обома батьками, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою обох батьків (така згода може бути оформлена кожним із батьків окремо, відповідно окремими заявами) із зазначеґнням держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі.

Згоду батьків (усиновлювачів) на виїзд дитини за кордон слід оформлювати у вигляді заяви. Справжність підпису батьків (усиновлювачів) на такій заяві повинна бути нотаріально засвідчена.

Нотаріуси (державні та приватні) на підставі статті 34 Закону України «Про нотаріат», засвідчують справжність підпису на заявах, які мають бути викладені на спеціальних бланках нотаріальних документів.

Місце вчинення цієї нотаріальної дії не залежить від місця проживання заявників або місця проживання дитини.

На прохання заявників в заяві також може бути зазначено відомості про особу, яка фінансово забезпечує перебування дитини за кордоном.

В заявах від батьків разом із згодою на виїзд дітей за кордон можна додатково вказувати також клопотання батьків (усиновлювачів) на відкриття візи дитині для перебування в цій країні.

На сьогоднішній день внесено зміни до порядку подання документів на відкриття шенгенської візи. 23 червня 2015 року в Україні та інших країнах Східного партнерства країнами Шенгенської зони запроваджена Візова інформаційна система (ВІС). Це відбулося в контексті всесвітнього процесу запровадження ВІС. Станом на сьогоднішній день до системи ВІС приєднано всі консульства країн- учасниць Шенгенського простору в усьому світі. Найбільш суттєвою зміною для громадян є те, що заявники, вік яких досяг 12 років, повинні з’являтися особисто в посольство (консульство), щоб надати свої біометричні дані (відбитки пальців та цифрову фотографію).

Зважаючи на це, в заявах від батьків щодо відкриття візи дитині, якій виповнилося 12 років, доцільно зазначати також про згоду батьків на отримання біометричних даних дитини. При цьому діти, яким виповнилося 12 років, мають особисто з’явитися до посольства (консульства) або до одного із візових центрів для подачі документів на отримання візи.

Перелік назв країн (коротких та офіційних) міститься в наказі Державної служби статистики України від 30.12.2013 № 426 «Про затвердження класифікації країн світу». Невірно зазначена у заяві назва країни може призвести до труднощів в момент перетинання дитиною кордону України.

Аналізуйте судовий акт: Дозвіл суду на виїзд дитини за межі України без згоди батька не абсолютний, а отримується кожен раз із зазначенням країни та строку перебування дитини (ВССУ від 16 березня 2016р. у справі 6-33303ск15)

Одночасно звертаємо увагу, що в Правилах перетинання державного кордону пункт 6 громадянами України передбачена згода батьків саме «на виїзд за кордон», а не на «поїздки за кордон». Отже, згода надається на визначений період та конкретний виїзд дитини за кордон, а не на неодноразові поїздки одночасно в декілька держав.

Згідно зі статтею 45 Закону України «Про нотаріат», заяви та інші документи підписуються у присутності нотаріуса, який засвідчує справжність підпису на заяві.

За загальним правилом якщо фізична особа (один з батьків, обидва) внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших поважних причин не може власноручно підписати заяву чи інший документ, за його дорученням і в його присутності та в присутності нотаріуса або іншої посадової особи, яка вчиняє нотаріальні дії, заяву може підписати інша фізична особа. Про причини, з яких фізична особа (один з батьків, обидва), заінтересована у вчиненні нотаріальної дії, не могла підписати документ, зазначається у посвідчувальному написі.

Аналізуйте судовий акт: Чинне законодавство передбачає надання судом лише одноразового тимчасового дозволу на виїзд малолітньої дитини за межі України у її супроводі без згоди батька (ВССУ від 10 лютого 2016р. у справі № 6-32509ск15)

Марія Божок, головний спеціаліст відділу методичного забезпечення та інформаційно-аналітичної  роботи Нотаріальної палати України

За методичними рекомендаціями Комісії НПУ з аналітично-методичного забезпечення нотаріальної діяльності

Source: http://protokol.com.ua/

задержка зп

Юридические советы: как бороться с задержкой зарплаты на предприятии

Если с Вами не хотят рассчитаться за проделанную работу в срок,  какие действия стоит предпринять?

Не доверять никому, если дело касается денег – истина, которой люди часто пренебрегают, полагаясь на человеческие отношения. Между тем, многие работодатели давно превратили своих работников на бесправных наемников, держа их на коротком поводке под названием зарплата.

Мы напомним о Ваших основных правах в самых проблемных случаях. Итак, ситуация первая — задержка зарплаты.

Любая задержка с выплатой денег более чем на 16 дней с точки зрения трудового законодательства является незаконной. По криминальному праву ответственность работодателя наступает за просрочку больше месяца.

Между тем, по закону деньги предприятия должны первоочередно направляться именно на выплату заработной платы. Работники либо не знают об этом, либо выслушают от работодателей разные отговорки. Но если задержки зарплаты происходят регулярно – лучше с этим бороться. И здесь есть несколько путей.

Прежде всего, это обращение в Государственную инспекцию Украины по вопросам труда, которая проведет проверку и наложит штраф за несвоевременную выплату заработной платы. В этом случае не обязательно ждать месяц, чтобы накопилась эта задолженность: задержка на несколько дней уже считается незаконной и влечет за собой административную ответственность.

Если задержка длится больше месяца – смело обращайтесь в прокуратуру, чтобы привлечь работодателя к криминальной ответственности. В этом случае санкции жестче: не только штраф, но и исправительные работы. Правда, ответственность наступит, если собственник задержал зарплату по собственной вине. Но, как правило, уважительные причины находятся быстро.

Третий путь – обращение в гражданском порядке путем инициирования трудового спора. В этом случае преимуществом является то, что с работодателя можно взыскать не только сумму задолженности, но и моральный ущерб.

В суд можно обратиться и по другому: в порядку приказного производства, с требованием взыскать заработную плату. К заявлению нужно приложить документы, подтверждающие Ваше трудоустройство. Если работодатель отказывается выдавать необходимые документы, немедленно обращайтесь в Госинспекцию по вопросам труда, которая устроит проверку и определит соответствующие нарушения трудового законодательства на данном предприятии.

Важно подчеркнуть: чтобы не было проблем с доказыванием в суде, сначала нужно обратиться к работодателю с письменным требованием выплатить зарплату. Если это требование игнорируется, зарегистрируйте ее у секретаря как входящую корреспонденцию и получите входящий номер. Это значительно облегчает ведение дела в суде.

Ваш запрос и ответ работодателя – это и есть документы, подтверждающие задолженность. При этом лучше, если Вы обратитесь в суд не сами, а вместе с коллегами. Еще более эффективным будет заручиться поддержкой профсоюза.

Александр Погребной, Судебно-юридическая газета

Source: http://sud.ua/

 

суд-0001

Демонтаж кіосків можливий лише на підставі закону або рішення суду

Законодавство встановлює, що демонтаж кіосків можливий тільки на підставі закону або рішення суд . Рішення, положення, порядки органів  міської ради, виконкому НЕ є підставою для демонтажу.

Законодавче обґрунтування:

Пунктом 4 статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі – Закон) передбачено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.

Зазначений Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності затверджено наказом Міністерства регіонального розвитку та житлово – комунального господарства України від 21.10.2011 №244 (далі- Порядок).

Відповідно до пункту 2.31 цього Порядку розміщення тимчасових споруд самовільно забороняється. Пунктом 2.30 Порядку також передбачає, що у разі закінчення строку ді, анулювання паспорта прив’язки, самовільного встановлення тимчасових споруд така тимчасова споруда підлягає демонтажу. Проте, окремий порядок проведення такого демонтажу Порядком не встановлений.

При цьому, Порядок знесення самочинно збудованих об’єктів врегулюваний статтею 38 Закону, згідно до якої у разі виявлення факту самочинного будівництва об’єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису.

У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об’єкта та компенсацію витрат, пов’язаних з таким знесенням.

За рішенням суду самочинно збудований об’єкт підлягає знесенню з компенсацією витрат, пов’язаних із знесенням об’єкта, за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) таке самочинне будівництво.

У разі неможливості виконання рішення суду особою, яка здійснила таке самочинне будівництво (смерть цієї особи, оголошення її померлою, визнання безвісно відсутньою, ліквідація чи визнання її банкрутом тощо), знесення самочинно збудованого об’єкта здійснюється за рішенням суду за рахунок коштів правонаступника або за рішенням органу місцевого самоврядування за рахунок коштів місцевого бюджету та в інших випадках, передбачених законодавством.

Ані Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», ані інші закони України не надають органам місцевого самоврядування повноважень щодо додаткового врегулювання питань знесення самочинно збудованих об’єктів або демонтажу тимчасових споруд.

Таким чином, законодавчими актами України не передбачено повноважень органів місцевого самоврядування щодо затвердження порядків, положень чи будь-яких інших документів, які регламентують проведення демонтажу самовільно встановлених тимчасових споруд.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З урахуванням викладеного вище, у міської ради та у виконавчого комітету відсутні правові підстави для прийняття рішень, положень, порядків про демонтаж кіосків (тимчасових споруд).

Автор консультації: Васильєв Павло Сергійович, Гільдія професійних юристів (м. Дніпро)

Source: http://protokol.com.ua/

Віртуальні порядки

«Віртуальні» порядки

Які правові норми необхідно вивчити власникам інтернет-магазинів

Електронна комерція набирає обертів як у світі, так і в Україні. При цьому в нашій країні законодавче регулювання діяльності інтернет-магазинів поки що залишає бажати кращого. Однак онлайн-продавцям слід його знати, аби мінімізувати ризики.

Обов’язкова реєстрація

Профільним у цій сфері можна вважати закон «Про електронну комерцію» від 3.09.2015 №675-VIII. Однак за понад рік дії він кардинально не вплинув на ринок інтернет-торгівлі. Натомість як он-лайн, так і звичайна торгівля регулюються низкою інших загальних законів, що не враховують специфіки інтернет-магазинів. Однак вони прямо впливають на цей бізнес.

Радник ЮК «КПД Консалтинг» Олена Доманчук наголосила, що сьогодні більшість інтернет-магазинів провадять діяльність, не реєструючись як суб’єкти господарювання. Проте закон про електронну комерцію передбачає, що його дія поширюється на суб’єктів підприємницької діяльності. Тому, аби укладати

електронні договори, тобто щось продавати через Інтернет, необхідна реєстрація.

Отже, он-лайн-магазини є суб’єктами господарювання й підпадають під дію загальних положень нормативно-правових актів. Також вони мають відповідати в разі недотримання правил. Змінами до Кодексу про адміністративні правопорушення (ст.164) встановлено: якщо магазин провадить діяльність без реєстрації СПД, на нього накладається штраф у розмірі 17—34 тис. грн. А за повторне порушення стягнення зростає до 51 тис. грн. з конфіскацією товару та отриманих за нього грошей.

Однак це не все. Підприємцю нарахують податкові зобов’язання щодо сплати податку на доходи — 18%, єдиного соціального внеску — 22 та військового збору — 1,5%. Причому відсотки залежатимуть не від отриманого доходу, а від обороту, навіть якщо товари та гроші конфісковані.

Важлива інформація

Закон про електронну комерцію також визначає основні вимоги до інтернет-магазину. Так, на сайті повинні бути вказані: назва юрособи або ім’я фізособи-підприємця, адреса (місце реєстрації ФОП), адреса електронної пошти, ідентифікаційний код (юрособи чи ФОП). Якщо діяльність передбачає наявність ліцензії (наприклад, останнім часом інтернет-магазини почали торгувати ліками тощо), то мають бути розміщені дані про неї. Крім того, має бути детальна інформація про ціну товару та

вартість доставки. Ці відомості також повинні міститися в оферті (наприклад під час електронних розсилок).

Такі вимоги не формальність. Адже п.7 ст.23 закону «Про захист прав споживачів» від 12.05.91 №1023-XII передбачає відповідальність за відсутність необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію або продавця (у випадках, визначених законом «Про електронну комерцію»). За такі порушення доведеться сплатити 30% вартості одержаної для реалізації партії товару, але не менш ніж 85 грн.

Відповідальність та санкції

Також варто вивчити ст.265 Кодексу законів про працю, яка встановлює, що юрособи та ФОП, котрі використовують найману працю, можуть бути оштрафовані в разі фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), оформлення працівника на неповний робочий день або неповний робочий час. При цьому порушникам доведеться заплатити 30-кратний розмір мінімальної зарплати (з 1 січня 2017 року ця сума становить 96 тис. грн.) за кожного неоформленого працівника.

О.Доманчук звертає увагу власників інтернет-магазинів на статті Кримінального кодексу, що передбачають відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності. Зокрема, ст.205 КК — за фіктивне підприємництво, 2051 — за внесення недостовірних даних до реєстраційних документів, 206 — за протидію законній господарській діяльності.

Стаття 212 КК установлює відповідальність за несплату податків (якщо сума перевищує близько 800 тис. грн.), а 2121 — за несплату ЄСВ. Також слід пам’ятати про ст.229 КК, що передбачає покарання за незаконне використання знаків для товарів і послуг, фірмового найменування (якщо це спричинило збиток у сумі понад 16 тис. грн.).

Зважаючи на те, що останнім часом Уряд все більше переймається питанням електронної комерції, можна очікувати посилення уваги органів контролю до цієї сфери бізнесу. Тому підприємцям варто бодай з’ясувати можливі ризики.

ІВАН ГРИГОР’ЄВ, Закон і Бізнес

Source: http://zib.com.ua/

Распитие спиртного

Юридические советы: где можно распивать алкогольные напитки

В каких местах запрещено употребление алкоголя? Какое наказание грозит тем, кто пренебрегает законом?

Официально существует целый перечень мест, где закон запрещает употребление не только алкогольных, но и слабоалкогольных напитков. Это учреждения здравоохранения, учебные и образовательно-воспитательные учреждения, общественный транспорт, остановки и подземные переходы, учреждения культуры, закрытые спортивные сооружения, детские и спортивные площадки, лифты и таксофоны, а также государственные учреждения.

Есть и небольшие исключения: на территориях санаториев в отдельных разрешенных местах человек может употребить столовое вино. Также при посещении крытых спортивных объектов не запрещено брать с собой пиво, но только в пластиковых бутылках.

В местах, где проводятся массовые мероприятия, местные органы власти могут наложить временный запрет на употребление алкоголя.

Отдыхая на природе, официально разрешено употребление любых спиртных напитков. Это же касается и городских пляжей.

В Украине за распитие алкоголя в общественных местах предусмотрена административная ответственность: штраф от 17 до 85 грн, при повторном нарушении в течение года — от 51 грн до 119 грн. Дальше — больше: штраф от 102 грн до 136 грн, исправительные работы до двух месяцев или арест до 15 суток.

При этом неважно, что пил человек, из какой тары и в каких количествах — в любом случае ответственности за сам факт распития не избежать. Гулять с бутылкой пива (но при этом закрытой) в общественном месте законом не запрещено.

Александр Погребной,

«Судебно-юридическая газета»

Source: http://sud.ua/

 

Работник

 Європейський суд з прав людини постановив: роботодавець може читати приватні повідомлення співробітників

 

Європейський Суд з прав людини (ЄСПЛ) завдав досить виражений удар по конфіденційності службовців. Як постановив адміністративний орган, керівники організацій мають повне право отримати доступ до особистих повідомленнями своїх безпосередніх підлеглих, відправленим у робочі години.

Будь-яка листування співробітника з колегами або іншими фізичними особами, створена в межах європейської компанії, може бути прочитана босом або іншою особою за його прохання. При цьому абсолютно неважливо, через яку програму або обліковий запис буде відправлено текстове повідомлення. Керівники зможуть переглядати будь-які особисті дані в чатах.

Позов від потерпілого

Причиною такої гучної постанови став один румунський інженер. Громадянин, ім`я якого — Богдан Барбулеску, був налаштований досить вороже проти свого боса. Інженер подав позов до ЄСПЛ, на основі якого було порушено судову справу. Як розповів потерпілий, в 2007 році він працював в одній приватній фірмі. Роботодавець незаконно отримав доступ до особистих повідомлень Барбулеску, а потім просто звільнив підлеглого. Позивач зазначив, що він був ображений настільки непрофесійною поведінкою свого боса. За словами Барбулеску, у нього була повна довіра до начальника, яку той, в свою чергу, не виправдав.

Інженер був твердо переконаний, що подібна поведінка роботодавців щодо підлеглих неприйнятна, тому що вона порушує цивільне право на конфіденційне листування. Він сподівався, що суд погодиться з його думкою. До слова, раніше Барбулеску отримав негативну відповідь на свій позов в декількох румунських судах.

Справу не було виграно

На жаль, потерпілий так і не отримав бажаний результат. В ЄСПЛ відхилили його позов, не погодившись із звинуваченнями, які пред`явлені в документі. Більш того, суд порахував винним самого Барбулеску. Як заявив адміністративний орган, інженер порушив правила, встановлені компанією, а керівник мав повне право перевірити діяльність свого підлеглого на робочому місці.

Європейська конвенція

Рішення було винесено судом на цьому тижні, а, точніше, у вівторок. Воно діє щодо всіх держав, які підписали Європейську конвенцію з прав людини. Хоча, наприклад, у Великій Британії новий закон не є юридично обов`язковим, так як судді Сполученого Королівства повинні враховувати рішення ЄСПЛ, а не беззаперечно підкорятися їм.

Вищевказана Європейська конвенція була затверджена більш ніж півстоліття тому — 3 вересня 1953. Документ гарантує людям права на свободу їхніх поглядів, життя і безпеку. Однак в конвенції нічого не згадується про життя співробітників компанії в робочий час. Згідно зі статтею 8, людина може бути повністю недоторканною в своєму приватному житті, однак тут йдеться про сім`ю, будинок та інші особисті цінності.

Автор: Понзель Марина Генадіївна

Source: http://protokol.com.ua/